червоніле від гніву лице грізного месника. Та ось східній край того кривавого сяйва почав наливатися золотом, жевріти розпаленою платиною, немов якесь величезне горнило. І нараз із цього горнила виринуло осліпляючо-ярке, грізне, нестерпуще для людського ока сонячне лице. Швидко й мітко воно зирнуло на землю. Для нього не було на ній тайни, воно знало її наскрізь, віддавна, — адже вона кість від кости й тіло від тіла його; воно знало її наскрізь ще відтоді, коли вона, підхоплена безумним світовим вированням, ще ледве згустівши з космічних газів, розжарена, відірвалася від його величного тіла й, мов молоде, нерозумне ягнятко, брикаючи та вируючи, покотилася в темний і холодний простір, щоб якусь хвилину — кількасот мільйонів літ — пожити на волі, окремо від своєї могучої матері, хоч і в тісній залежності від неї.
Від тої хвилі минув чималий шмат часу; тодішня невинна, бриклива овечка вспіла вже значно охолоти та підтоптатися, розвела собі чимало всякого „дробу“, що нишпорить по ній, чогось шукає, щось собі думає, до чогось квапиться, б'ється та товчеться між собою, родиться й гине, мов рясні бульки на воді в дощову днину. Велично й маєстатично дивиться сонце на цю дивовижу, котру воно ж і помогло виплодити. Воно любить її, інтересується нею, як дитина забавкою, і приглядається тим день-у-день новим і вічно старим перемінам із таким зацікавленням, як ми часом змінам дивоглядних фігур у калейдоскопі.
Але нині сонце вставало в недобрім гуморі. Воно чуло, що щось недобре скоїлось на землі, і скоро тільки раз зирнуло на землю, на
