Гапчині слова справді вспокоїли паню Олімпію. Коли рану промито, пані остаточно здужала пересилувати себе й поглянула зблизька на о. Нестора. Тепер він зовсім не був такий страшний, як перед хвилею. Блідий, мов труп, непритомний іще, він проте дихав правильно, стогнав міцно, зовсім не харчав, як той, що конає. Рана на горішній частині чола, трохи з лівого боку, була велика, майже як долоня, вся синя, аж чорна, напухла, і тільки з одного боку, на протягу якого півтора цаля[1], шкіра тоісла, і з розсілини плила ще й досі кров. Приглянувшись уважно, пані Олімпія спокійно й рішуче промовила:
— От іще люди! Якого страху мені завдали! Розбійники! Убитий! Бог знає, що видумали! А то простісінька річ: о. Нестор уночі впав із ліжка та й об щось тверде вдарився головою. Це з ним уже пару разів траплялося, тільки що досі ніколи так не розкалічився. Ну, та це ще нічого такого страшного. Кілька день полежить та й буде здоров. А ви вже зараз і війта, і жандармів! Тьфу! Доктора… хіба що доктора треба буде спровадити, та й то не конче. Рана зовсім не небезпечна. Потовкся трохи, закривавився, але то нічого.
— Але прошу ясної пані поглянути, скільки тут крови з нього зійшло. І молодого б це ослабило, а то ж старий чоловік. Доктора конче потрібно, — промовив садівник, котрого рішучі слова пані Олімпії почали було вспокоювати, а котрому проте власне чуття шептало, що тут щось та не так.
- ↑ Цаль — колишня міра, ширина великого пальця, дванацять цалів ішло на стопу.
