— Не треба йому надто докучати. Вступімся від нього, лишім його у спокою. Як трошечки проспиться, то сон покріпить його, — говорила спокійно, лагідно пані Олімпія, мов мати, — дбаючи про спокій хорої дитини.
Перший садівник послухав її слів і, вклонившися їй, пішов до свого діла.
— А ти, Параско, візьми собі води й вимий тут підлогу, — промовила пані з тим самим спокоєм. — Аджеж не випадає, щоб отака калюжа крови тут лишалася. Вимий добре й піском посип. Нині літо, швидко висохне; а хорому це не пошкодить.
— Слухаю ясної пані! — промовила Параска і, вхопивши коновку, побігла за водою.
Розпорядившись отак, пані аж легше відідхнула.
— Ой, Господи! — мовила вона, обертаючись до Гапки. — Та й перелякали ж мене! Я вже думала, чи справді тут яке вбивство не сталося! Вся помертвіла! Бо подумати лишень, якби, не дай Боже, справді щось таке сталося на моїм обійстю та ще з єґомостем! Господи! Та ж я не пережила б того стиду, того людського поговору! Та Богу дякувати, що цим разом відвернув від мене нещастя! А як думаєш, Гапко, він дійде швидко до притомности? — перервала нараз свої сердечні виливи і, приступаючи близько до Гапки, з якимось острахом вдивлялася в бліде, старече, напівтруп'яче лице о. Нестора.
— Не знаю, прошу ясної пані, — мовила Гапка, також вдивляючись в о. Нестора. — Щось мені та його рана не подобається. Вона, мабуть, тяжка, тяжча, ніж мені зразу здавалося.
