тепер побачила, хоч це була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патрулевий жандарм, у чаку з когутячим пір'ям, у мундурі і з карабіном. Побачивши паню дідичку, він засалютував їй, та, на диво — і це власне зробило на пані таке могуче вражіння — не минав двору, а скрутив із дороги й почав іти прямо до пані Олімпії.
Жандарм був знайомий пані Олімпії з видження[1]. Досі вона чула себе так далекою задля свойого соціяльного положення від людей того роду, що, хоч не раз бачила в селі постенфірера[2] Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неї у дворі задля різних справ, вона дуже мало звертала на нього уваги. Жандарм та жандарм, — а що він за чоловік, добрий, чи злий, спосібний, чи неспосібний, і до чого власне спосібний, а до чого ні — цим вона й не думала інтересуватися. То ж не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближатися до неї й коли вона інстиктово почула в душі, що з цим чоловіком прийдеться їй видержати першу й, може, рішучу боротьбу, вона видивилась на нього так, немов би перший раз у життю його бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духа, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованням, досвідом, знанням вищого світу й освітою, щоб відгадати, проникнути душу, думки й намір цього плебея, одягненого в мундур, від
