— Так, були.
— А не могли б мені ясновельможна пані сказати, чи вони всі вже від'їхали, чи, може, дехто лишився?
— Не знаю напевно. В мене нема нікого, а в Адася на фільварку, може, хто й є. Чи панові потрібно чого від них?
— Ні, ні! — поспішно промовив жандарм.
— Можете піти на фільварок і там розвідатись, — мовила далі пані з певним ущіпливим відтінком у голосі.
— О, ні! Чого там! Я тільки… тут невеличка формальність… Може би, ясновельможна пані були ласкаві сказати мені… Тут між гістьми один пан був, його другі панови кликали „Кайцьо“. Яке його властиве ім'я і прізвище?
— Кайцьо… Кайцьо — повторяла пані Олімпія, немов пригадуючи, хто то такий міг бути, і на ділі вона міркувала: „Що це значить? Чого він потребує? Видно, що хитра якась бестія, здалека заходить, так що й не знати, до чого прямує? Пощо йому цього Кайця? Адже ж не думаю, щоб він його справді на щось потребував. Видно, що хоче зайти мене з майки[1]. Ну, та чекай, зо мною ти не так легко справишся, як тобі здається“.
І додала голосно:
— Перепрошую вас, пане постенфірер, але в мене така пам'ять до назв… Розуміється, Кайцьо, то пан Калясантій… знайомий мого сина… чудесний чоловік… був, був учора… але як він на прізвище називається, бігме, не тямлю. Я в товариствах рідко буваю і з тими
- ↑ Зайти з майки — підійти
