в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у оцей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала оцей в скелі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не живе, та про те й Морана не має вже тут влади. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує цієї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз збере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але оцей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.
З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісти; вона глибоко щеміла в її серці, — їй так бажалося стати під рукою того доброго і животворного царя велетнів до бою з силою Морани; кров живіше заграла в її молодім серці. Як сильно, як гаряче любила вона в тій хвилі Максима!
А Тугар Вовк, хоч і слухав Максимової повісти, але, бачилось, не дуже вірив їй, тільки ще раз обернувся, позирнув на кам'яного тухольського Сторожа і з погордою всміхнувся, немов подумав собі: „От дурні смерди, в якій дурниці покладають свою гордість і свою надію!“
Вже наші пішоходи минули вузький протік тухольського потоку і вийшли на ясний світ. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра гень-гень сходилася з долиною Стрия. Сонце вже клонилося на захід і гарячим пурпуром меркотіло в широких хвилях Опора. Тухольський потік скаженими скоками і з лютим
