він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердому, правному ґрунті. О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг боронити їм бачитися зі своїм пан-отцем, а через нього війт і всі інші господарі надіялись таки довідатися, що властиво сталося у дворі цієї ночі. Та Адась не думав так легко податися.
— До єґомостя не можна тепер, — мовив він трохи лагідніше.
— А то чому? — запитав війт трохи гостріше, бачучи, що „ясний панич“ спускає з тону.
— Єґомость тепер спить.
— Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єґомостя не від нині. Єґомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.
— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти трохи пізніше! — знов гнівно фукався пан Адась.
Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютости; здавалось, що ще хвиля, і він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями й зубами.
— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що цим людям! Пхаються, мов свині, до єґомостя та й до єґомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди…
Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.
— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що
