— Смерде!—скрикнув він нараз, аж дооколичні гори залунали тим проклятим окликом, — що це за слова смієш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо це не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося.
Грізний крик боярина збудив і в Максима його звичайну смілість і рішучість. Він випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом:
— Нічого злого я не сказав тобі, боярине, нічого такого, щоб приносило нечесть тобі або твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її ніхто в світі не буде любити. Невже ж між твоїм боярським а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий від мене?
— Мовчи, смерде! — перебив його лютим криком Тугар Вовк. — Рука моя судорожно стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку[1]. Одне тільки рятує тебе від моєї мести, а це те, що ти нині вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ліг би ти в тій хвилі трупом за такі слова. І ти, безумний, міг подумати, міг посміти підносити очі свої до неї, до моєї доньки?.. Це за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо тебе, як собаку! І ти думав, що, рятуючи її від пазурів ведмедя, ти здобув її для себе, як бранку? О, ні! Коли б мало на таке прийти, то воліла б вона згинути в кривавих обіймах дикого звіря, ніж мала би тобі дістатися!
— Ні, боярине, не так кажи! Волів би я згинути в лапах ведмедя, аніж би мав один її волосок бути ушкоджений.
- ↑ Гортанка — горлянка.
