Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/523

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких, грубіянських людей… Серед того окруження… Здурію, мамо, здурію!..

— Бог із тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам'ятай, що інакше грозить нам загибіль!

— Не можу! Не можу! — повторяв, мов помішаний[1], Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси! Мушу трохи відідхнути свобідно, покріпитися…

— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку й їдь до Львова.

— До Львова? — радісно скрикнув Адась.

— Так. Адже там маєш у касині діло, правда?

— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силкуючись щохвилі захопити трохи повітря у груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі.

— Бачиш, це одно. А друге, мусиш зі своєю нареченою побачитися.

— Що? Що мама каже? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.

— Мусиш синку, мусиш! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім'єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам це зміркуєш, коли ближче над цим подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка й мати, нині або завтра мають бути у Львові.

— Алеж, мамо! — з виразом глибокого болю скрикнув Адась: — я не зможу тепер,

  1. Помішаний — божевільний.