тяжкий боєвий меч, через плечі перевішений був лук і сагайдак зі стрілами, а за поясом стримів топір, блискучий широким сталевим вістрям і бронзом набиваним обухом. Поверх усієї тої страшної зброї на знак супокійного свого наміру боярин накинув вовчу шкіру, з пащею, переробленою в защіпку на грудях, і з лабами[1], що гострими кіхтями обхапували його пояс. Докола боярина йшло десять вояків, лучників і топірників, повбираних у такі ж вовчі шкіри, але без панцирів. Мимоволі стрепенулася тухольська громада, побачивши наближення тієї вовчої дружини; всі зрозуміли, що це власне й є той ворог, який напосівся на їх свободу й незалежність. Але покищо вони ще не надійшли, а Захар кінчив свою бесіду.
— Ось надходить боярин котрий хвалиться, що з милости для нього князь подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милости, в тім почуттю, що він княжий слуга що він раб! Нам не потрібно милости від боярина і ні за що ставати нам рабами, це причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним! Я скінчив.
Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучости пройшов по громаді. Захар сів на своє місце. Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.
- ↑ Лаба — нога.
