Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/82

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

краю, котрий би в однім осередку згромадив і в свою руку уняв[1] усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають.

— І тут ти помилився, боярине, — сказав Захар Беркут. — Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Алеж тричі не подоба йому помітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Це звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тим часом не знати ще, хто з нас двох більше і докладніше це знає. Ти натякнув мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всієї народньої сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий посланець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ і зруйнували його до тла і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали це ще перед тижнем, і знали про княжого посланця, виправленого в оці сторони, та про його вісті. Княжий посланець прибув пізненько, наші посланці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже заповенили[2] нашу Червону Русь, понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть під Судомир, у польську країну, а друга

  1. Уняти — зібрати, з'організувати
  2. Заповенити — розіллятись, як повінь, затопити.