долиною, то живіше палахкотячи, то мов розпливаючись у темніючім просторі. Це палали нічні огнища в таборі монголів.
Але гень-гень у віддалі, де кінчилось те меркотяче море, палали інші світила, страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: це горіли околичні села і слободи, оточуючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували загони монголів, грабуючи і мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати.
Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синєвідських гір двоє люда на невеличких та дебелих гірських кониках. Один із їздців, мужчина вже в літах, був у лицарськім строю, в зброї, з мечем і топором, з шоломом на голові і з списом, прип'ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге і густе, сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки, що хмарою лежали на горах і величезними клубами котилися з ярів і дебрів чимраз вище на верхи, не могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву і якоїсь сліпої завзятости, що щохвилі розливався по ньому то їдким, прикрим сміхом, то понурою хмарою, — немов щось шарпало його сустави несподіваними, судорожними рухами і давалося взнаки його гарному коневі.
Другий їздець, то була молода, гарна дівчина, одягнена в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим колпаком на голові, що не міг вмістити в собі її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечі у неї перевішений був лук з турового рога і сагайдак зо стрілами. Її чорні, палкі очі ластівками літали довкола, любуючись рівними, хвилястими контурами верховини
