Було немов обіцянка таємна
В тім блиску золото-рожевім.
Скупо
Пустиня-мачуха його кормила
Корінням, медом диких бджіл, поїла
Солоною та затхлою водою.
Та він привик до цього. Часто ріки,
Широкі багна, солоні озера
Перебігали шлях його. Безстрашно
Ішов він в воду, з хвилями боровся,
Вітрам, дощам і громам опирався.
Природа мучити його могла,
Як мачуха нелюблену дитину, —
Та смерть його боялась.
Інколи
Його якась невиразима туга
Проймала, то знов злість, ненависть люта
Під горло підступала, серце тисла
Немов кліщами. Він грозив на захід,
Кляв Бога і себе. Та швидко напад
Минав, він чув себе знов безсильним,
Нікчемним червом, і в знесиллі падав
Серед пустині і лежав мов труп.
І почала його проймать нетямна,
Страшна тривога на ту саму думку,
Що може не дійти він до мети.
Тоді зривавсь, і мов хто гнав за ним,
Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,
Глибоко грузнучи в піску пустині,
По будяках ранив до крови ноги,
І все на захід прямував.
Як довго
Спішив отак — хто знає. Бачилось
Йому, що може й сотні літ. Усе
Минувше, мов потоплена країна,
Помалу западало в забуття;
