Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/154

Лиш звільна, важко дишучи, увесь
Облитий потом, пробирався Каїн
Все вище вгору. Чим палкіше рвались
Його бажання вверх, тим тяжчою
Була його дорога, немічнішим
Все тіло, більший сум лягав на душу.

В півсумерку бродив він день за днем;
Відвічний ліс шумів над ним тужливо,
Або стогнав і плакав і ревів,
Вітрами битий. Лиш чуттям одним
Кермуючись, блудив по ньому Каїн
І дерся все туди, де найстрімкіші
Здвигались стіни. Ось скінчився ліс,
Та не скінчилась Каїнова мука,
Його зустріли низькі та розлогі
Повзучі корчі косодеревини
Та ялівців колючих. Мов з води
В огонь попав він: колючки густі
Що крок йому впивалися у тіло,
Коріння, мов гадюки, ніг чіплялось,
І сонце холодно світило з неба,
Немов з наругою згори гляділо
На цю безплодну муку.
 Але Каїн
Не зупинивсь. Адже ж вершок гори
В магічнім блиску перед ним яснів,
Манив його! Хоч весь підпливший кров'ю,
Посічений, пошпиганий, подертий,
Він перебув і ту страшну дорогу,
І легше відітхнув на полонині.
Край джерела, що в зворі джуркотіло,
Упав він, відпочив, потім обмив
Все тіло у його воді погожій.
Ту й папороть солодкая росла
На обриві скельному: накопав