Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/160

Коли хотів, щоб ми живі були,
Чому ж спершу нам не казав поїсти
Плодів із дерева життя?“
 Мов чайка,
Що скиглить над дітьми, понад багном
Літаючи, о трощу б'є грудьми,
То знов до сонця вивернесь в лету,
І все кричить і б'ється й колесить, —
От так і Каїнова дума-скрута
В тім безконечнику металась, билась
Без виходу. Усівши під скелею,
Він спочивав, холодним потом злитий.
І зажмуривши очі, знов побачив
Той райський вид, і на нову дорогу
Думки його зійшли.
 „Що це — знання?
Чи справді ж так життю воно вороже?
Здається — так! Оте знання нещасне
У моїм серці розбудило лютість
На брата, вбивцею мене зробило —
За те, що він, не думавши, попросту,
Мене нагнуть хотів у ту саму
Дитячу простоту, з котрої дух мій
Давно вже вийшов. Те знання куди ж
Веде потомків моїх? Звірів, птицю
Й себе мордують, землю сплюндрували
Шукаючи, кого б і що б убити.
Усякий камінь гострий та твердий
Для них на ніж, на спис, стрілу придався;
Ув оленя на те ж зривають роги,
У звіря зуби. Жінка говорила,
Що винайшли якесь таке каміння,
Котре в огні розтоплюєсь мов віск,
І вивчились робити з нього стріли,
Ножі і списи твердші і гостріші