Цього побачив Рудра, владар духів,
І в тій же хвилі голосом жіночим
Незримий у гущаві закричав:
„Рятуй! Рятуйте! Гину! Б'ють, мордують!“
Спинився цар, послухав. Благородна
Душа зворушилась. Недовго й думав,
А кинувшись туди, де чути голос
Тривоги й болю, закричав: „Не бійся!
Я тут! Я цар! Спішу тобі в підмогу!“
І біг, ламаючи перед собою
Колюче терня і густії корчі.
Крик не вгавав. Огнівавсь Гарісчандра
І крикнув голосно, як тільки міг:
„Що за безумець там вогонь у поли
Свої збирає? Що за нелюд сміє
Напастувати жінку беззахистну
У моїм царстві, тут де я паную,
Де я зближаюсь? Блиск моєї сили
Спалить його! Із мого лука стріли
П'явками стануть, що із жил його
Нехибне тепло висосуть життя!“
Так кричучи, на поляну прибіг,
Серед котрої між дерев високих
Стояв на покаянню Вісвамітра.
Зжахнувся цар, побачивши його,
Пізнав, що демонська була покуса,
Рад був сховаться, щезнути, пропасти,
Та вже було запізно.
Вісвамітра,
Почувши крик могучий Гарісчандри,
Розсердився і скрикнув: „Чи сказився?“
І в тій же хвилі щезла міць його,
Щез добуток дев'ятилітніх трудів,
