У матері. Де він, голубчик мій?
В такім самім віці і він тепер,
Як сей. Чи він живе? Чи може також
Бог Яма взяв його за ніжну ручку
І попровадив десь таємним шляхом?“
А Сайвія сиділа і ридала
Над трупом сина. Та чандала вздрівши,
Аж затремтіла. „Боже, це ж мій муж!“
Подумала і мало не зомліла.
А далі, трупа відложивши, встала
Хитаючись і руки простягла
І скрикнула: „О, царю! Милий мій!
О, Гарісчандро! Що ти робиш тут?
Чи не пізнав ти Сайвії своєї?“
Яка була отих нещасних стріча,
Які там мовились слова, які
Лилися сльози і які зідхання
Плили до неба — це сказать словами,
На те людська́я мова заслаба.
Ридаючи і стогнучи над сином,
Цілуючи посинілого трупа,
Розказував нещасний Гарісчандра
Своє життя на службі у чандала.
І плачучи, розказувала жінка
Своє бідовання в тяжкій неволі
В брахманця-ошуканця і його
Лихої жінки.
Сайвія.
„Царю, пане мій,
Скажи, чи є ще правда на землі?
Чи є живі боги над нами? Аджеж
Весь вік ми свято берегли обоє
