Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/225

Міцнії риби все їдять малих рибок — від правіку
Така сумная доля нам призначенням судилася.
Рятуй мене, сирітоньку, із цього моря лютого,
Великого! Ще раз прошу! Я щедро відплачусь тобі“.

Почувши рибки бесіду, князь Ману, син Вівасвана,
Змилосердивсь і власною рукою рибку з моря взяв.
Приніс її на край води, вложив її в посудину
Всю срібну, що світилася, неначе повний місяць той.
Там щиро доглядав її, аж рибка добре виросла;
Неначе сина власного, так Ману рибу ту любив.
Літа минули, з рибки вже велика риба сталася, —
Великій рибі місця вже замало в тій посудині.
І вздрівши раз покутника знов риба мовила йому:
„Ой старче Божий, добрий мій, де інде ти спровадь мене“

Тоді побожний Ману взяв ту рибу із посудини,
Заніс її блаженний муж в широке синє озеро,
Цар Ману, пострах ворогів, укинув рибу в озеро:
Роки минали, риба та росла й росла в його воді.
Три милі завдовжки була та милю завширки вода,
Та й там не стало місця вже і тісно стало рибі тій.
Вже й ворухнутись їй не мож у тім великім озері.
То ж Ману знов побачивши, так риба мовила йому: