Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/28

Не так тягла наука ця,
Як більш гостина в пан-отця,
Оті полуденки веселі
В просторій хаті, за столом,
Де піп і челядь вся гуртом,
Немов сім'я одна, сідали.
Свобідно слуги жартували,
А пан-отець мов батько всім,
Цього впімне, того наставить,
Як що робить, як ділом править.
А діти слухають, і їм,
Навиклим дома бачить голод,
Зносити дим і бруд і холод,
І чуть що рана стук в віконце
І крик сіпак: „Ану, чи конче
Вам бука треба? Виходіть!“ —
Навиклим бачить невсипущу
Журу батьків і серце рвущу
Одну зідхання пісню чуть, —
Тут, в тім кутку, де все ясніє,
Де чисто, тихо і приютно,
Де слова прикрого не чутно, —
Сам з себе якось ум міцніє,
Розширюєсь дитяча грудь.

Встають, ідуть в садок, гуляють,
Присядуть трохи відпочить.
От пан-отець читати вчить:
З прутків вербових укладають
Здорові букви на піску,
А далі й книжечку яку
Їм винесе; товпляться тут,
Цікаво в книжку заглядають,
Знайомі букви пізнають,
В слова знайомі їх складають.