В тебе батько є й старенька мати,
Що ж вони на цеє скажуть, доню?“
Не рекла на це ніщо дівчина,
Лиш покликала вітця і матір.
Гірко плачучи, старі припали
Коло ліжка Генріха обоє.
„Пане, — кажуть, — видно, Божа воля!
Ми три ночі їй це відмовляли
І словами і слізьми гіркими.
Та сильніша в неї тая думка
Ніж намови наші й наші сльози.
То ж прийми від нас дитину нашу,
Чень дасть Бог тобі поздоровіти.“
І заплакав гірко бідний Генріх,
Перший раз заплакав в своїм горі,
І з сльозами враз в душі зболілій
Сильна жадоба життя, здоров'я
І всіх радощів життя проснулась.
Буть здоровим! Чуть себе свобідним
Від страшної слабости! Ця думка
Всякі інші почуття зглушила
У душі його, і він промовив:
„Добрі люди, Бог вам надгородить
Цю любов нечувану, велику, —
Я її надгородить не зможу,
Хоть би все вам дав, що світ дать може.
Як така незмінна ваша воля,
То нехай же буде так! Приймаю
Вашу жертву й вашої дитини.“
Залунав великий плач загальний
При цім слові у мужицькій хаті:
Гірко плакали отець і мати,
