Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/296

І собі нове життя здобути?
Пане, пане, що це ви зробили!
Світ вас смілим, мужнім величає,
І я вас таким вважала досі,
Та на вас я гірко ошукалась.
Боягуз ви і бабської вдачі,
Не могли знести того й здалека,
Що на собі я знести готова.“

Слухав Генріх ці слова докору,
Та вони не то що не боліли,
А були немов вода цілюща
На його зболілу, скорбну душу.
Але в тій же хвилі вчув ще іншу
Дивну розкіш, мов би в нього в жилах
Свіжа, чиста кров текти пустилась,
А гидка, болюща шкаралюща
З тіла, мов луска спадала з риби.
Справді диво сталось! З тої хвилі
Біль його минувся і проказа
Почала сходити з його тіла.
Але радість ту глибоко в серці
Ще сховав, не вірячи їй, Генріх.
Щедро майстру заплатив за клопіт,
Взяв сумну, заплакану дівчину
І поїхав у рідну країну.

Та заким доїхав до границі,
Вже минулись всі його терпіння
І він став здоров, як був давніше.
І пішла про це широко слава
По всій Швабії. Збігались кревні
І сусіди й близькії знайомі,
Щоб вітати лицаря з дороги
По великім перебутім горю.
Та ніхто не в силі розказати