Ізлякалась вірна Юліяна,
Сльози ронить, біле личко клонить,
І до мужа теє слово мовить;
„Олександре, господарю любий,
Не ходи ти в той похід далекий!
Серцем чую, щастя вам не буде.
Не по правді король поступає,
Султанові присягу ламає, —
Ця неправда на вас всіх помститься.
Як у тебе гріх є на сумлінню,
Можеш дома Господу молиться.“
Олександер їй на це говорить:
„Люба жінко, не протився тому!
Серцем чую, що це Божа воля;
Що Бог судить, того не минути.
Ти живи тут тихо у господі,
Доглядай порядку в нашім домі,
Від усього злого бережися,
А за мене, люба, не журися.“
Юліяна тихо сльози ронить,
Сльози ронить, голосно зідхає,
Поки сон їй не склепив повіки.
В сні їй ангел Божий показався
І промовив ось якеє слово:
„Юліяно, не протився мужу,
Та поший йому сорочку білу,
Хай усе її на собі носить:
Доки будеш ти для нього вірна,
Доти буде та сорочка біла.“
Юліяна супокійна стала,
Прийнялася ту сорочку шити,
А пошивши, мужеві приносить
