Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Із консисторії письмо:
Не лиш дітей в селі навчати,
А й школи, де мож, закладати.“

„Чи так? Ну, це ще ми вздримо!“ ―
Сказав вельможний, і рукою
Махнув на знак, що вже на днесь
Досить розмови! Йдіть в спокою,
Не бійтеся! А ви, хлоп'ята.
До мене завтра всі на свята!
Ну, йдіть! Громадою такою
Не стійте тут! Христос Воскрес!“

 
VII

І почалась від того дня
Поміж громадою і паном
Глуха, постійная війна.
Це ж перший раз та вість прийшла нам,
Що пан у свойому селі
Чогось то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цілі
Жили й, мов жито на ріллі,
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажання
Робити щось, а як не міг
Знести неволі та знущання,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дітей своїх
Іще на більше горювання.
Аж враз: — „Не можу зборонити!“
Значить, є щось таке над ним,