Це сказала, сльози повтирала
І сховалась у свої покої.
Олександер мамі докоряє:
„Мамо, мамо, що ви наробили
Любій стиду, а мені турботи!
Юліяна чесна жінка, мамо,
Я на це найліпший доказ маю.
Ще як з дому у похід ішов я,
То дала мені сорочку білу,
А при тому ці слова сказала:
„Доки буде ця сорочка біла,
Доти, любий, буду тобі вірна.“
І я мав на собі цю сорочку
Рік, матусю, і ще й три неділі,
І погляньте, вона й досі біла.“
Стара мати гнівом запалала,
В Олександра вирвала сорочку,
І говорить: „Чари, синку, чари!
Ти не вір їм, правди добивайся!
Ось пожди лиш, я сорочку тую
В церкві зложу на святім престолі,
Хай лежить там усю ніч до рана —
Отоді напевно щезнуть чари
І побачиш, що то з неї буде.“
Не перечить Олександер мамі,
Бо в самого серце повне жалю,
Повне жалю й темної зневіри.
Бач, дружина, хоч як була щира,
А за нього в ярмі не подбала,
Ще й все літо з дому пропадала!
Ніч минула, рано засвітало,
Ба, вже сонце вгору піднялося —
В Юліяни у покоях тихо.
Вже зібрались в Олександра в домі
