Дошках чиєсь гаряче серце спить.
Хрести й вогні довжезними рядами…
Аж на кінці, де на цілець ступить,
Зівають челюсті нової ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробі тім кругами.
І не було жалібних співів тут.
Зняли із каравана домовину
І вже край гробу на землі кладуть.
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всім його видать,
І рік, схиливши голову в долину:
„Позволите, панове, річ держать?“
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:
„Товариша у боротьбі за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю,
„Будівника, що клав величний храм
Будучини, ось тут ховаєм нині.
Як жив, що вдіяв — відомо всім вам.
„Вмер нагло днесь о північній годині.“
А втім знизу озвався різко піп:
„Вмер нагло, кажеш? По якій причині?
„Я самовбийці не покроплю гріб.“
„Не самовбийця“, — мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий гострим серпом сніп
