А як він, мов святий, зложився!
„Я б того й не розпочинав!“
Постій но, будеш ти ще знав,
З ким ти так хитро зачепився“.
Та диво, голос той сердитий,
Вразливі, прикрії слова,
Що, бачилось, к землі прибити
І похилити й принизити
Старого мусіли попа,
Зовсім аж навпаки неначе
Сердезі духа додали.
Він випростувався, тремтяче
Обличчя заясніло, око
Зустрілось з панським. Він глибоко
Вклонився і сказав: „Коли
Я провинив що проти права,
То що ж робити, відповім!
Роблю лиш те, що Божа слава
Мені наказує. Я стою
Вже в гробі одною ногою.
Мене не тикає зовсім
Грізьба ніяка, ні обава[1],
Сумління в мене понад всім“.
Сказавши це, ще раз вклонився,
І звільна, тихо віддалився.
Пан аж зубами скреготав.
„Постій же, попе! За ту штуку
Ти ще мою почуєш руку!“
Раз-по-раз люто він шептав,
І кляв і слав старого к дідьку.
Та вгамувавшися крихітку,
Він прибирать став у думках,
