Вже ми їм тут притремо роги!
Лиш тихо, справно!“
„Буде ґіт“![1] —
Сказав, вклонивсь і вийшов жид.
Ще сонце ясне не сходило,
Ледве на днину зазоріло,
І спало в тьмі село, коли
З дзвіниці дзвони загулѝ
І на всеночне люд скликали.
Від дзвонів гомону кругом
В хатах будилися, вставали.
Немов зірки віконця сяли,
А далі звільна по̀вагом
В кожухах і шапках смушкових,
В великих чаботях пасових
До церкви люди потягли.
Далеко чутно, як скрипить
Замерзлий сніг під їх ногами,
І пара з віддихів клубами,
Немов із коминів, бухтить.
У всіх на вусах мов ігли
Понамерзали в одну мить.
Ідуть купками, громадками,
Та тихо так, не гомонять,
Немов збираються думками
Щось дуже важне підпринять.
Воно й не диво: аджеж нині
Сам Новий рік, присяги день!
І наче вояк, що в огень
Іде, так кожний нині чує,
- ↑ Ґіт (жид.) — добре.
