Ми всі застигли. Грім із неба
Не був би так нас остовпив.
Безумний гнів, що осліпив
Нас перед хвилею, остив,
І якось так самі від себе
Ми застидались, мов би нас
На крадіжі усіх спіймали.
І наче на команду враз
Ми сокири вниз поспускали.
А пан, усміхнений і гордий,
Вийшов спокійно в середину,
З погордою очима кинув
На слуг. З них кожний ще блідий,
Тремтячи, мнявсь з ноги на ногу
І силувавсь здавить тривогу,
У дусі дякуючи Богу,
Що спас його від рук людей.
А пан сміється з них і кпиться:
„Ну, що, панове — каже він, —
Навчили вас хлопи молиться?
А щирий, знать, був ваш поклін!
Ну, гарно, гарно, це нічого
Не шкодить вам! А Пану Богу
Молитва всюди мила є,
Як тільки в скрусі і любові
(Слова ті з притиском промовив)
Хто Богу дух свій віддає“.
Мовчали слуги, мов закляті,
А пан звернувся вже до нас:
„А дурні, дурні, дурні з вас!
Ще більше дурні, ніж завзяті!
Я ж вашу вірність трібував,
Неначе сина батько щирий,
