Всі дикарі враз стали мов сліпець, Лице руками вкрили, ниць упали, Молилися до неї, хоч з сердець Пекучий жар не щез. Вони благали У неї ласки, клали дари їй, Та всі для себе видерти бажали. І швидко знов новий почався бій, Та статуя стояла вічно зимна І безучасна в білизні сніжній. І не один, кому борба нестримна Глибоку рану задала, повзав До статуї, ревучи ревом скимна ; їй в жертву кров свою він проливав, Клав перед ню відтяті члени тіла, Конаючи, пред нею серце клав. Та статуя стояла, мов не здріла Тих жертв. То ж інші попадали в гнів І прокляли „її“ коиваві діла. Посипали на ню град каменів, Болотом побоєвища кривавим Обк^яди Ті. Та все горів В грудях людей пожар^'чем іскравим Вогоні таємний. Бачив з-іиА небес Усе те геній поглядом ласкавим. „Час довершить найбільшого з чудес!“ Сказав він. „З камен зробить богиню — Ш° це значило ? Через те не щез
