Ба, й Наум Безумович, сам себе по колінах поклепав, Хоч не рад був, що сам на той дотеп не впав. Тільки князь Маледикт ГІлосколоб, Наморщивши свій капустяний лоб, Сидів мовчки посеред того шуму, 1 видно було, що думав важкую думу. Того Рутенці не надіялися по князю Плосколобі, І хвилю було тихо, як у грЬбі… І нараз серед тої тиші вдарив грім, Якого ще досі не чував „Народній Дім“. Ото князь Маледикт на гірку іронію Ляснув себе по чолі долонею І скрикнув: „Ах, я осел, осел, Хоч голова в мене, як пивний котел ! І пощо я рутенську раду скликав, Пощо бідних слуг на претерпініє слав, Коли можна було без найменшої гризоти Одним махом позбутися тої голоти !“ Князь зупинився. Рутенці мовчали, Не знаючи, в чім діло, лиш очі повитріщали. „Господинове, — сказав по хвилі князь,— Ви не знаєте, яка моєї бесіди зв'язь? Дуже проста ! Хоть я капустяний князь і маю капустяну громаду, А таки сам дам тим не-„Другам“ раду. Не треба ні хрестів, ні походів, Ні жадних інших короводів ! Не треба їх вганяти в амбіцію, А по-просту донести на них у поліцію !“ Чи ви бачили, як не раз під час бурі Нависнуть чорні хмари, понурі, 187
