Там в далі гори-велетні дрімають,
Тут цвіти, трави в перлах із роси;
Лящать так дзвінко солов'ї в гаю,
Чорніють грізно бори та ліси,
Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,
Таємна казка мов про дивний сон природи.
І люди сплять. Сторчить он плуг у полі,
В городі коні спутані хрумтять
Траву росисту; пес в округ стодоли
Вартує; другий гавкнув з-поза хат
І стих… Про горе чи про кращу долю
В хатах малії і старії снять?..
Вітайте, ясні сни, на віках цього люду
І золотіть хоч ви життя їх, повне труду!
А понад всім тим сонним, тихим раєм
Склепиться чистий, тьмавий звід небес.
Кривавий місяць вирина за гаєм,
На хвильку поза срібну хмарку щез
І знов явився. Незміримим плаєм[1],
Пливуть зірки, і скільки то чудес,
Святих, великих мрій о щастю і любві
О, земле, в ніч таку нашіптують тобі!
О, краю мій, Підгір'я ти прекрасне,
Як я люблю, як я люблю тебе!
Мов зірка та, що світить і не гасне,
Так та любов в душі моїй живе.
О, чом же ти, хоч гарне, так нещасне?
Хоч вічно юне, — хоре та слабе?
Як радо дав би я для щастя люду твого
Пролити хоч зараз всю кров із серця мого!
