„Еге ж, еге! А я ганявсь, дурний,
За чимсь по світі, прів на шкільній лаві,
Ловив ідеї образ світляний,
Про щастя снив, і про любов, й про славу!
А хлоп робучий, глупий і брудний,
Так низьким був для мене, що в уяві
Буйній містивсь аж десь в найнижчій часті пляну!
Чи думав я коли, що й сам ось хлопом стану?
„Та ба, поблідли давні ідеали,
Розвіялись чарівні, злудні сни!
Ті, що мене любили, — пощезали,
Ті, котрих я любив, — не варт любви.
В життя погоні сили всі пропали,
А замість плодів виросли терни,
Покута й пізній жаль!.. Та ні, не пізній! Годі!
Нове життя манить! Вернімося к природі!
„Nimm Hack' und Spaten“[1], — як говорить Гете, —
„Ори, копли і гній вози і сій!
Весь світ твій — то тісне, брудне життя те,
І сам ти стань як віл, як плуг, як гній!
Ох, спомини, чого ви душу рвете!..
Чи то ж колись був шлях зористий[2] мій?
Та ба, орел без крил стає з курми нарівні!
І в мене щезла міць, надії й сни чарівні“.
Вся стать його схилилась, подалась,
Опали руки, наче після втоми.
Недвижно так сидів він довший час,
