Котрі й його колись у тихий рай манили,
Збудилась, мов дитя проснеться і заквилить.
І жаль притьмив весь вид його, як дим
Гіркий, що в'єсь, як свічка допалиться;
Уста нервово дрогнули, слабим,
Бездушним усміхом стяглися лиця:
„Щаслив, хто вірить всім єством своїм,
Хто в бою, наче сталь в огні, сталиться!
Щоб вірить, треба кров здорову мати в жилах…
Я сумніваюсь лиш, бо вірити не в силах.
„Немов червяк підточує билину,
Так підточило те життя мене.
Мов зів'ялий лист, що здавсь на хуртовину,
Котра його і топче і жене, —
Так я живу; де впаду, де спочину,
Про те не дбаю; чую лиш, як схне
У серці джерело життя, і вже не трісне
Наново! Ні, я жду, чень якнайскорше висхне.
„Бо нерв життя у мене перетятий,
Зруйновані підвалини буття;
Бо щастя фонд залізний я розтратив
І розміняв на мідь срібло чуття.
Не маю сили навіть, щоб поняти
Ту вашу віру в вартість, в ціль життя.
І жаль, що вам мене оттак накинув друг мій,
Бо не найдесь у вас ліку на той недуг мій“.
„Ну, ну, — рік Дорош, — хоч ми й не докторі,
А розпізнать зумієм ваш недуг.
Ви, знать, крихітку на байронізм хворі,
На Weltschmerz, як казати звик ваш друг.
