„Та все зайнята тьмою справ розличних[1],
Вона в душі любови скрила скарб.
Дитячий вік мій плив без поетичних
Пригод, та все ж і без понурих фарб.
З дітьми сільськими я в іграх вуличних
Не бігав, вчасно я дізнавсь, що карб
На них карбований інакший, ніж на мене,
Що я панич, а то все хлопство несолене.
„Зате опікувались мнов дівчата,
Усякі бони, покоївки, слуги —
Звичайно одна в одну зуховата,
Безжурна, сита, молода, без туги,
Лиш їй до строїв, танців та до свата;
Робота легка, спеки ані хуґи
Не знали… От вони мене все забавляли,
Чи то мене собі за забавку вживали.
„Та мама все ж таки мене любила,
Не потурала моїй пустоті,
Добру, любві і лагідності вчила, —
Та не дались мені науки ті!
Бо вчасно вже гаряча кров бурлила
У моїх жилах. Мов рої густі,
Так всякі вигадки по голові снувались,
Все в безвісті кудись прудкі бажання рвались.
„Фантазія була мій перший ворог,
Вона мене й до згуби довела.
Все, що здобув я, розбивала в порох,
За чимсь новим і рвала і тягла,
Від змін до змін потручувала скорих,
Ні в що вглибитись, вжитись не дала,
Мов фата-моргана, манила без перерви,
Зглушила совість в мні і притупила нерви.
