Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/373

„Та ті геройські пориви бурливі
Змінились живо. Скоро я підріс,
У інший бік рванулись сни чутливі
І інший чар вогонь у жили вніс.
Лиш чорні очі, лиця все вродливі
Мені маячились, і сплети кіс,
І круглі рамена, палкі уста дівочі,
І травила мене жага і дні і ночі.

„Я не зітхав, не плакав, не молився,
Про романтичні любощі не снив,
Не цілував реліквій, не томився,
А пестощі, хоч купленії, пив.
І поки ще з одною я пестився,
Думками вже за другою гонив.
І хоч я кожною переситивсь поволі,
Сама погоня та не збридилась ніколи.

„Доспів я швидко у такім огні,
Що клекотів раз-в-раз у моїй крові,
І стала гнеть ненависна мені
Наука й школа, не було і мови
Про пильність. Вдень я плентавсь, мов у сні,
Мертвіла думка, спутана в окови,
Багато перейшов я прикрих сцен, оказій,
І прогоняли мя, мабуть, із трьох гімназій.

„В ту пору мати в гробі вже лежала —
Поквапилась, щоб встиду не дожить!
І поки мною зла судьба метала
З кутка в куток, не даючи скінчить
Гімназії, нова доба настала
В домівці. Батько, наче стовп, сидить,
Не бачить і не зна, що твориться вкруг нього,
Лиш їсть, і плаче, й п'є, й не гляне ні до чого.