Всі клякли. їх сльози, молитви та спів Дивують наїздців з далеких країв. А втім патріярх вгору зносить зір свій, В Босфор погружае чудовий завій. Завій сей носила за свого життя Заступниця вірних, Пречиста свята. Сміються варяги й гукають : „Дарма ! Завій не поможе, як сили нема“. Нараз що за трус, що за крик повстає? Босфор мов сказивсь, берег хвилями б'є. І стогне, і приска, й клекоче вода, Лупається берег і в воду спада ! В вирах потопились варягів човни, Наїзників сили щезли без війни. Лиш їх воєводи та Аскольд і Дир Вертали зо стидом до київських гір.
- *
В Босфорі не раз ще шаліла війна, Та кістьми варягів біліла стіна. Минали століття, Царгород упав, А костей варягів Босфор не забрав. Мов сторож, що нагло на чатах умер, Вони ще біліють в пристані й тепер. 1876 р. 243
