Уранці кривавеє сонце сходило, І Руси великеє горе звістило ; Ось війська останки знесилені йдуть, Князя безголовий труп коні несуть. А хан печенігів в степу пирував, На пир старшину свою всю завізвав. Побіди він празник з ними обходив, Із срібної чаші на пирі тім пив. Ця чаша — то череп князя Святослава, Оправлений в срібло, — ось вся його слава ! На чаші тій напис лиш знати дає : „Чужого забагнеш, утратиш своє '. 1876. 24. РУСАЛКА. (Із Пушкіна). Над озером в глухій діброві Спасався десь-колись монах, Все в праці тихій і суворій, В задумі, пості й молитвах. Вже смерти ждучи леда хвилі, Старий і гріб собі копав, І щоб з життя ослобонили, Святих угодників благав. Раз в літню пору край порога Своєї хаточки старий Анахорет моливсь до Бога. Смеркало. Пінивсь чорторий На озері і дихав млою. Бір почорнів. У небесах Плив місяць смугов світляною. Вдивився в хвилі наш монах. 252
