Чи ж перші золоті надії Не розвівались тут, мов квіти веснянії, Морозом збитії ? Чи пориви гарячі М'ягкої ще душі сміхом тут не топтались, Докором не душились? Чи ж не ллялись Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі, Під тиском вчасних ще і не дитячих мук ? Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла, Тут в рідному селі уперше не щеміла Під дотиком твердих, брудних і грубих рук ? Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди Та трута1) лютая, що й досі духа тлить? Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди, І боротьбу з життям ? Чого ж тепер болить Душа моя, коли по довгому часі Я в тобі опинивсь, на сугорби оці Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур'яни голівку кучеряву. Довкола ліс гуде тужний, таємний спів. Що ще круг моєї колиски гомонів, Тебе мов обтулив в полу свою темнаву. 1 річка та сама хлюпочеться, тривожно Повзе поміж високих берегів, І верби ті самі, і дуб той, що шумів Понад дитиною… Чого ж так судорожно Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє Село ? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм, За тим життям, що, хоч так біднеє І сіреє, пливе коритом1 2) тихим своїм? За щастям слимака того, що в шкаралущі 1) Трута — отрута. 2) Корито — русло. 77
