„Смерть бунтарям!“ — із груди враз моєї Крик вирвавсь, і, залізо мов гострене, Прошиб мене безмірною брехнею. А втім з пожару вийшов проти мене Бунтар з такою ж, як і я, стрільбою, Одягнений у шмаття все черлене1). Та що це? В кожній черточці зо мною Однакий вид, і ніс, і очі, й губи, Немов я сам перед собою стою ! Я остовпів. Хоч гучно грають труби, Я з нього вже звести не можу ока, Від нього мов жду ласки або згуби. Якась безмірна, темна і глибока Тривога льодом обдала все тіло, Мов пташці, що загляне в очі смока2). А він глядів на мене ясно, сміло, Глядів з докором на ту кров гарячу, Що тут лилась, мов це — моє все діло. І чув я, що під поглядом тим трачу Останню решту сили, віри в себе, І закричав я: „Ти, котрого бачу В рядах врагів, — хто ти ? Чом так до тебе І дух і око безупинно рветься, Бо в тобі бачить форму, зняту з себе ? “ Він мовив твердо, що він Мирон зветься, Вказав і місце те, де я родився, Де вчивсь, що діяв, як мені ведеться — 1) Черлений — червоний. Смок — змій 81
