Птолемея знайшла і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавилон.
Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
В Олександрів покій куртизана війшла.
„Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх,
Ось від мене тобі чудотворний горіх!
„Від богині це дар. Як з'їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно“.
Спалахнув Олександер. „Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід цей? По правді скажи!“
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
„Мені дав його твій генерал Птолемей“.
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
„Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя — то борня! А любов — то брехня!
