Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/146

Вже геть було за північ. Віз звернув
До долу дишлем, Косарі стояли
Посеред неба. Холодно. Вогонь
Погас. Зідхаючи глибоко, мовчки
Ще раз обходять коней конюхи.
Спокійно скрізь. Глибоке, темне небо
Горить над ними тисячами зір.
Дрімає ліс в тумані. Наче мрія
У сизій пітьмі клаптем чорним там
Лежить село.
 І хлопці полягали
Хто на соломі, що приніс з собою,
А хто й попросту на траві росистій,
Лиш міх товстий під себе простеливши.
Лиш Сень не ліг. При вигаслім вогнищі
Сидить він, скулившись від холоду,
Недвижний, у якійсь глибокій думі.

— О, Господи! — зідхне часом. — Не дай
Сліпому і глухому в світі жити,
Щоб не заскочив неготових нас
Великий день, страшний день суду Твого! —

І він здригнувся.
 — Господи помилуй!
Це смерть ув очі заглядає! — шепнув
І знов почав молитись, ще щиріше,
Ще гарячіше. Тихо сяють зорі,
Немов манять до себе. Дух якийсь
Могучий і таємний пролітає
Понад землею. Чує лет його
Усяке серце добре та чутливе
І тужно б'ється, наче пташка в кліті.
Чого? Куди? По що? Дарма питати.