Знов устає і знов іде нечутно, Немов по клітці пташка проліта. Закурить циґарето резолютно.1 Розгорне книжку… „Ах, не та! не та!“ Знов ходить і зідхае щомінутно І думкою Бог зна куди віта, І за розкритий фортеп'ян сідає, Рожеві пальці на клавіші накладає. І враз, немов з незримої фонтани, Бурливі тони ллються, клекотять, Якісь погрози, боєві пеани, Немов мечі по шоломах хрумтять, Там крик, стогнання, мов від злої рани, І тони мліють, сумно дилькотять, Іще пручаються хвилину, другу, І розливаються в безмежну тугу. Щось здавлене в протяжній тій гармон'ї І резигнація у ній на дні, І жалощі квилять у кожнім тоні, Мов сняться недоспівані пісні; Мов квіти фантастичнії, червоні Хиляться в зеленій глушині; Таємних споминів оце розкрилась брама, І тихим голосом співає пісню дама: Ой, розпущу ж я мрії По зеленому гаю, Чей знайду очі тії, Що безмежно кохаю. Ой, розпущу ж я тугу Та від дуба до дуба, Чей знайду дружину, Що над все мені люба. 1 Рішуче. 192
