VIII Я хтів життю кінець зробить, Марну лушпину геть розбить, Хотів зусиллям власних рук Здобути вихід з страшних мук, Хотів я вирваться з ярма Твойого чару — та дарма! Зусиллям всім наперекір В мені трусливий, підлий звір Бунтуєсь, плаче мов дитя — Сліпая привичка життя, Прив'язання до тих кутів, Де я не жив, а животів, До праці, що з'їдає дні, А замість рож дає терни, До того краю, що мов смок Із серця ссе найкращий сок, Аж висхне віра в нім жива,— Тоді отрути долива. Я чую це — не варто жить, Життям не варто дорожить, Тебе утративши навік, Я чую це — єдиний лік, Це кулька в лоб. Та що ж, хитка Не піднимається рука. Увесь свій жаль, увесь свій біль Хтів я в одну звернути ціль, В один набій страшний, як грім, Зібрать свою всю силу в нім 84
