1 тих, що весело ТОДІ коло столу балакали, розвіяв вітер життєвий по світі, наче пил марний,* лиш те одно слівце твоє і досі у моїй душі, мов срібний дзвоничок, дзвенить. І досі із рожевих уст я чую любе, привітне: Слухай! І досі ще тремтить душа, ждучи чогось таємного, блискучого, величного, що за летючим словом тим, мов цар за кур'єром вслід, явитись мало; Та дарма! В глибокім, темнім пралісі мандрівець блудить змучений; тривога, голод, близька ніч, мов звіра дикого стрільці, його женуть все дальш і дальш. У грудях духу ис стає. Здається, трісне серденько, і ноги змучені тремтять, а він біжить, біжить, біжить! І причувається йому, що десь далеко, ледве чуть теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь Він знає, що весь день уже за тим зрадливим голосом біжить даремно; інколи догадується, що мабуть це дзвонить власний страх його, а він проте біжить, біжить! 126
