Ця сторінка ще не вичитана
І Мамо природо1 Хитра ти з біса! Вказуєш серцю безмірні простори, а життя замикаєш у клітку тісненьку, в мікроскопійную клітку. Уяву вабиш вічности фантомом, а даєш нам на страву моменти, самі короткі моменти. В душах розпалюєш дивні вогні, і бажання, і тугу, а потім працюєш щосили, щоб погасити, здушити, притлумить пориви, що ти сама ж розбудила. Ллєш на них дійсности воду холодну, куєш їх у матеріялізму кайдани, роз арованням цупко обпалюєш крила… Цинічно, мамо, і немилосердно мечеш ти те, що найвище, найкраще, чим величаться б могла віковічно як архитвором— свиням під ноги. ІІ невже ж ти не бачиш (здається, мільйонами своїх очей могла б ти побачити дещо!), скільки горя, зовсім непотрібного горя, скільки муки, нічим невтишимої муки 155
