Ах мамо, мамо! Довгі століття, тисячоліття ти водила нас за ніс, манила у безмежнії пустині фантомами безсмертя і перспективами метафізичних радощів раю. Ти заставляла нас за ті фантоми пролити море крови й сліз. За них горіли стоси, скрипіли колеса тортур, розпечені кліщі живеє рвали м'ясо І МІЛЬЙОНИ, мільйони сердець безмежна шарпала розпука. І що ж, вкінці доглупалися ми, що ті фантедои є собі фантоми не варті мук і крови і страждання, що се є наші власні твори. Так кицька в дзеркалі f безодню бачить, поки домацавсь, що в нім нема нічого. Тріюмф! Тріюмф! За десять тисяч літ важкої праці цивілізації доходимо вкінці до тої точки, до якої кицька доходить за п'ять хвиль. І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого, ми логікою кицьки розсудили, що й загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент і рух молекулярний. І ми були готові наплювати на всі ті мрії, туги і бажання, на всі ті безконечні перспективи, що ти сама ж нам, мамо,
