з єзуїтами й ляхами,— та не легко ж і мені. Є своя борба у мене, та борба, що кожний мусить сам перевести з собою, поки іншим помагать. А чи я ж свої найкращі думи і чуття Й змагання не віддав їй на услуги в тій великій боротьбі? Чи ж не був я їй порадник на непевнім роздорожжю? Чи не додавав відваги. Ті втомленим борцям? Ах, і чи то не ранила мою душу їх невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа? Чи ж мене не відіпхнуло їх гордеє недовірство? Чи я не отряс на завше пил їх із своїх чобіт? Так чого ж ви, білі гості, сиротята веснянії, тут із вихром заблукали і свій запах принесли? Не для мене вже ваш запах! Не для мене ті далекі спомини про Україну,— я давно для неї вмер! Вмер! А чом же серце скаче, чом же кров живіше б'ється, 202
