Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/72

Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а джмелі
Всі полетіли в поле за пожитком.
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору і устами
Досяг щільник і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказану, високу розкіш раю.

Ґотама Будда, Азії світило,
Очима духа бачив цю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
„Цей чоловік, брати, то кожний з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами, то є смерть;
Дракон внизу, то вічне забуття,
Що кожного нагрожуєсь пожерти,
А миші, чорна й біла — день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають.
А та гадюка під ногами, браття,
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кожній хвилі
Назавсігди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо спастися від заглади,
Це людська пам'ять — щира та коротка.