Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/99

Мов звіря дикого з оселі,
Так кривду з-між людей женуть
Розсуджують царів і бідних
І з шляху правди не схибнуть.

Радіє люд. Одна в задумі —
Астарте, віщая жона.
„Не віриш?“ — люд її питає. —
„Попробую“ — рекла вона.

На другий день препишно вбрана
Вона в судилище пішла,
За нею ж повний жбан рабиня
Вина солодкого несла.

„Послухайте, судді правдиві, —
Вона розсудливо рекла, —
З мойого саду бистра річка
На млин сусідові текла.

„В сусіда жінка язиката
Мене неславить; за цей чин
Я відкопать веліла річку,
Ось і стоїть сусідів млин.

„Сусід мене з слізьми благає
На млин пустити воду знов,
Бо це ж увесь його прожиток,
Його й дітей, п'ятьох голов.

„А я тверджу: не має права
На воду ту отой мужик, —
Та воду я пущу із ласки,
Як жінці виріже язик.

„Цього не хоче він зробити,
І млин його сухий стоїть.
То ж вас питаю: чи по правді
Зробила я? Судді, скажіть!“