Овлур. Предславо! Що, не пізнаєш мене? Відхилює візір. Предслава. Овлур! Мій милий! Кидається в його обійми—та вараз виривається й відтручує його. Геть«від мене, геть! Ти тут! Між Юдами, що сприсяглись Князя убить, свій край продать чужому? Овлур. Ми тут прийшли, щоби князя спасти. Предслава. Запізно вже! Нема його. Овлур. Чи справді Нема в палаті? Ти шукала всюди? Предслава. Нема у спальні. Що деінде він Не заховавсь, це певно. Не такий він, Щоби ховатись в хвилі небезпеки. Він радше б вийшов з голими грудьми Поміж мечі і списи, ніж ховатись. Овлур. Так де ж він є? Предслава. Чи справді не брехав Цей Гостомисл? Чи справді він його Не вбив, не вкрав, не закував в кайдани? Овлур. Ні, люба. Він недавно тут прибув, І ми всі враз у двір цей увійшли. Предслава. Як так, то я зовсім не знаю, що І думати. Князь підходить до них. Так слухайте мене! Овлуре, не теряй ані хвилини: Бери із наших половину, йди До брами, Гостомислову сторожу Нападьте нагло, муж на мужа, всіх Душіть, коліть, щоб жоден ані крикнув. Тоді біжіть у город, бийте в дзвони, Зовіть народ, ведіть його сюди. А я вже буду тут робить, що треба. 162
